У Чернівецькому театрі лютує Барабас Карабас?
Звідтіля вже не перший рік ідуть актори, артисти балету, технічні працівники – по-одному, сім’ями…
Мирослав та Світлана Маковійчуки, Антон та Ольга Сисюки, Денис Жупник, у якого нещодавно народила дружина (до речі, теж актриса театру), Наталія Щербакова, Максим Сідоров, Василь Михайлишин, Юрій Кухаренко… Перерахунок талановитих артистів, які тихо, без зайвого розголосу залишили сцену чернівецького театру, можна продовжувати довго. Хтось із них пропрацював тут десятки років, а комусь вистачило й одного театрального сезону, щоби розчаруватися у внутрішній ієрархії та у власних примарних перспективах. Коротше кажучи, у театрі триває вже звичний (для внутрішнього спостерігача) робочий процес вибудови чіткої вертикалі «своєї команди». І все би нічого, бо досі, якщо під склепіннями драмтеатру собаки тихесенько і підвивали, караван собі йшов далі… Аж раптом один із чергових акторів театру, страшно навіть писати про таке! – відмовився… звільнятися.
Мова, звісно, про Івана Даніліна, який за 11 років роботи в театрі, як виявилось, остаточно і безповоротно втратив акторську кваліфікацію. Мабуть, те, що він був задіяний чи не у кожній виставі, їздив за кордон підвищувати свою акторську кваліфікацію – навпаки, зіграло з Іваном, як і з давньогрецьким філософом, злий жарт: «чим більше ти знаєш – тим більше «твоя голова» розуміє, що ти не знаєш нічого…» І якщо дружині Івана, Інні Даніліній, дали ще рік, щоби зробити для себе відповідні висновки, то щодо її чоловіка керівництву театру довелося вжити крайніх заходів.
А до нього ж спочатку зверталися по-хорошому: «Іване, напиши заяву за власним бажанням – і живи приспівуючи: хочеш, дозволимо тобі декорації тягати, хочеш – прилаштуємо білетером?» Але той чомусь вперся, і домовлятися не захтів. Обурення керівництва театру зрозуміти можна: ну і справді, поміркуймо, чого такого актора тримати?!
Скажіть, чи помічав хтось в нього якоїсь пристрасті до «біленької», чи виходив Іван п’яним на вистави, чи бив пляшки у себе в гримерці? Та ні, до алкоголю він аж занадто стриманий, зайвого собі не дозволяє, тим паче на робочому місці, у стінах театру. Тоді, може, Іван прогульником є злісним, ігнорує репетиції, зриває вистави?! Теж ніби ні: колеги відгукуються про нього як про дисципліновану, відповідальну, працьовиту людину. То, може, у нього просто характер кепський, конфліктний, буває, що зривається, в істерики впадає, бризкаючи несамовито в усі боки слиною? Та ж знову ні! Характер в Івана спокійний, стриманий та на диво врівноважений. І, що найгірше, – у вільний від роботи час він з дітьми усілякими возиться в Театрі юних чернівчан при Чернівецькому міському палаці дітей та юнацтва, навчаючи їх акторської справи. Та ще й у якихось авангардних виставах грає, коротше, як для актора муздрамтеатру – виявляє занадто багато ентузіазму, ініціативи та самостійності.
Звісно, що таким акторам зараз у нашому театрі – не місце. А те, що Іван Данілін надумав з театром судитися – зайвий раз доводить його невдячність. Та й загалом, кожному з нас, шановний глядаче, варто було б замислитись, а що, перефразовуючи відомий вислів Д.Кеннеді, ми зробили для свого театру. Звісно, чи не кожен перший школяр чи студент може обурюватися, що їх примусово, як худобу, заганяють на вистави. Якийсь «перечитаний» інтелектуал виглядатиме ледь не в кожній виставі чужі шаровари. Рафіновані бабусі не втомлюються дорікати місцевим білетерам їхніми львівськими колегами, а випадкові туристи щиро дивуються, чого парадні двері до театру відкривають тільки у вихідні, та й то лише ввечері. Навіть актори тихенько стогнуть, нишком обурюючись через постійні репетиції і «вводи»… Звісно, можна не стриматись і написати у відповідь усім неукам, профанам, і просто черствим, упередженим недоброзичливцям: усе у нашому театрі добре, театр працював, працює, і буде працювати на благо нашої вітчизни! Проте, поза цією навколишньою метушнею та балаганом, чи справді ми робимо щось конкретне, щоб наш театр став кращим, цікавішим, сучаснішим?
Мирослав та Світлана Маковійчуки, Антон та Ольга Сисюки, Денис Жупник, у якого нещодавно народила дружина (до речі, теж актриса театру), Наталія Щербакова, Максим Сідоров, Василь Михайлишин, Юрій Кухаренко… Перерахунок талановитих артистів, які тихо, без зайвого розголосу залишили сцену чернівецького театру, можна продовжувати довго. Хтось із них пропрацював тут десятки років, а комусь вистачило й одного театрального сезону, щоби розчаруватися у внутрішній ієрархії та у власних примарних перспективах. Коротше кажучи, у театрі триває вже звичний (для внутрішнього спостерігача) робочий процес вибудови чіткої вертикалі «своєї команди». І все би нічого, бо досі, якщо під склепіннями драмтеатру собаки тихесенько і підвивали, караван собі йшов далі… Аж раптом один із чергових акторів театру, страшно навіть писати про таке! – відмовився… звільнятися.
Мова, звісно, про Івана Даніліна, який за 11 років роботи в театрі, як виявилось, остаточно і безповоротно втратив акторську кваліфікацію. Мабуть, те, що він був задіяний чи не у кожній виставі, їздив за кордон підвищувати свою акторську кваліфікацію – навпаки, зіграло з Іваном, як і з давньогрецьким філософом, злий жарт: «чим більше ти знаєш – тим більше «твоя голова» розуміє, що ти не знаєш нічого…» І якщо дружині Івана, Інні Даніліній, дали ще рік, щоби зробити для себе відповідні висновки, то щодо її чоловіка керівництву театру довелося вжити крайніх заходів.
А до нього ж спочатку зверталися по-хорошому: «Іване, напиши заяву за власним бажанням – і живи приспівуючи: хочеш, дозволимо тобі декорації тягати, хочеш – прилаштуємо білетером?» Але той чомусь вперся, і домовлятися не захтів. Обурення керівництва театру зрозуміти можна: ну і справді, поміркуймо, чого такого актора тримати?!
Скажіть, чи помічав хтось в нього якоїсь пристрасті до «біленької», чи виходив Іван п’яним на вистави, чи бив пляшки у себе в гримерці? Та ні, до алкоголю він аж занадто стриманий, зайвого собі не дозволяє, тим паче на робочому місці, у стінах театру. Тоді, може, Іван прогульником є злісним, ігнорує репетиції, зриває вистави?! Теж ніби ні: колеги відгукуються про нього як про дисципліновану, відповідальну, працьовиту людину. То, може, у нього просто характер кепський, конфліктний, буває, що зривається, в істерики впадає, бризкаючи несамовито в усі боки слиною? Та ж знову ні! Характер в Івана спокійний, стриманий та на диво врівноважений. І, що найгірше, – у вільний від роботи час він з дітьми усілякими возиться в Театрі юних чернівчан при Чернівецькому міському палаці дітей та юнацтва, навчаючи їх акторської справи. Та ще й у якихось авангардних виставах грає, коротше, як для актора муздрамтеатру – виявляє занадто багато ентузіазму, ініціативи та самостійності.
Звісно, що таким акторам зараз у нашому театрі – не місце. А те, що Іван Данілін надумав з театром судитися – зайвий раз доводить його невдячність. Та й загалом, кожному з нас, шановний глядаче, варто було б замислитись, а що, перефразовуючи відомий вислів Д.Кеннеді, ми зробили для свого театру. Звісно, чи не кожен перший школяр чи студент може обурюватися, що їх примусово, як худобу, заганяють на вистави. Якийсь «перечитаний» інтелектуал виглядатиме ледь не в кожній виставі чужі шаровари. Рафіновані бабусі не втомлюються дорікати місцевим білетерам їхніми львівськими колегами, а випадкові туристи щиро дивуються, чого парадні двері до театру відкривають тільки у вихідні, та й то лише ввечері. Навіть актори тихенько стогнуть, нишком обурюючись через постійні репетиції і «вводи»… Звісно, можна не стриматись і написати у відповідь усім неукам, профанам, і просто черствим, упередженим недоброзичливцям: усе у нашому театрі добре, театр працював, працює, і буде працювати на благо нашої вітчизни! Проте, поза цією навколишньою метушнею та балаганом, чи справді ми робимо щось конкретне, щоб наш театр став кращим, цікавішим, сучаснішим?
1 коментар